Сокирянська міська територіальна громада
Чернівецька область

Про те, що не можна забувати

Сльози пам’яті: чернівецький краєзнавець висвітлив страшні наслідки голодомору на Сокирянщині

Є теми, які добре знані в історії, проте конкретні свідчення про них затерті масивом часу.

Голодомор – часто чуємо про те, що Західної України ця тема не стосувалася, або ж що голодомору в сенсі спланованого геноциду не було взагалі. Чи так це? Відповідь (одна з первинних) – у реальних споминах очевидців, яких з кожним роком меншає. Чернівецький журналіст і краєзнавець Юхим Гусар у художньо-документальній книзі «Краплею серця падали сльози: Сага «Про п’ять колосків» називає шокуючі випадки і наслідки голодомору 1946-47 років. За фактографічну основу дослідник бере свідчення громадян Сокирянського району, а також наявні документи стосовно даної теми.

Спогади, вміщені в літературно-історичні нариси, справді шокують. Шокують садизмом тих, хто розпорядилися відбирати у людей продукти харчування. Випадки канібалізму в книзі також описані. Про лиховісний 47-й житель буковинського села Білоусівка Семен Дмитрович Бідний засвідчує: «Страшно знущалися з народу, заставляли грати на гармошці і співати пісень хлопців і дівчат (заставляли ті, що забирали в людей зерно і відвозили на станцію). Бачив не один раз, як біля школи збиралося 5-10 підвід… Все мало вигляд того, що люди самі, добровільно здають державі лишки сільської продукції, здають з радістю, без жалю…». Сьомий десяток минає відтоді, а уцілілі старожили все пам’ятають, – як шукали зерно в глечику, як жінки боялися народжувати (аби на смерть не прирікати). Згадують і моляться. Євгенія Заболотна з Ожевого згадує: і серед своїх були зрадники, що вірно служили режимові. Були навіть жінки: «До хати заходили з рушницями за спиною… Серед них траплялися й жінки, які приносили нещастя людям у хати. На сьогоднішній день вони ходять до церкви і замолюють свої гріхи»…

Василина Рошко зі страхом розповіла, як зведений з розуму господар з’їв власну жінку. На нього заявив сусід, а хата після страшного горя так і залишилася пусткою.

Літературне обрамлення жорстокого і справді шокуючого фактажу складають надзвичайно делікатний ліризм і авторське співчуття самого Юхима Гусара, який зіткав у суцільне полотно окремі клапті болючої пам’яті. А передмовою до кожного нарису є строфи з поезій, що присвячені саме темі голодомору. Книга побачила світ у видавництві «Букрек», і це одне із тих видань, яке говорить мовою пам’яті і сліз. Комусь історія пахне книгами і архівами, а комусь вона гірчить власними спогадами…

Іванна СТЕФ’ЮК.

Уроки пам’яті жертв голодомору у Сокирянському ВПУ

Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії ХХ століття. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у1932-33 роках. Пам’яті наших земляків невинно убієнних у 1946-47 роках, був присвячений захід «Чорна сповідь моєї вітчизни», який підготували учні 12 «О» групи Сокирянського вищого професійного училища разом зі своїми наставниками: класним керівником Галиною Володимирівною Глушко та майстром виробничого навчання Оксаною Анатоліївною Баранніковою.

Учні читали поезії, розповідали про трагічні події років голодомору.

Були використані архівні матеріали, сценки та відео переносили в час штучного голодомору, який чинили люди-варвари, сліпі виконавці чужої влади.

Ми не маємо права бути схожими на нелюдів, бо призначення людини нести Добро в цей світ.

* * *

Урок пам’яті, присвячений усім загиблим від Голодомору жителям України, було проведено 23 листопада у Сокирянському ВПУ викладачем історії Михайлевською Г. Б. для учнів групи № 30 (І-й курс).

Вивчення будь-якої теми з історії так чи інакше виховує людину: повагу до історії свого народу, небайдужість до минулого, співчуття постраждалим, спомин про безвинні жертви, усвідомлення відповідальності за сьогодення і майбутнє.

Протягом голодних 1932-1933 років мільйони людей в Україні померли. Вони пішли з життя тому, що у них було забрано останній шмат, останню крихту хліба – останню надію на порятунок. Хіба можна про це забути?

Сьогодні ми маємо все: хліб і до хліба. І за це маємо дякувати Богові і трудівникам, чиїми руками вирощується хліб.

Для учнів механізаторського відділу такі уроки пам’яті є особливими, адже саме вони навчаються професії хліборобів.

А. ЧЕРНІЙ.



« повернутися до списку новин