A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Сокирянська міська територіальна громада
Чернівецька область, Сокирянський район

Побратими зовуть його Данило Нечай

Дата: 27.07.2018 14:55
Кількість переглядів: 955

Наш земляк, козак і патріот із гарячих точок приїхав додому у відпустку разом зі своїм другом і помічником Баєм.

Про інтерв’ю з АТОвцем Олегом, або як його ще звуть Данилом Нечаєм, ми домовлялися кілька тижнів, бо впіймати його у відпустці в Сокирянах виявилося не легко − сам він із села Ожеве, там живе його матуся, яку дуже любить і хоче в ці дні хоч чимось їй допомогти. А ще багато різних справ, кохана дружина, друзі, і всім хочеться приділити увагу, відпочити, просто побути поруч.

Оселедець, вуса, блакитні очі, повні любові до рідної неньки України – це ще той, справжній, незламний український козак (мій співбесідник просив не називати його прізвище).

На автомобілі ми з групою АТОвців: Олексієм Якушевським, Олегом Махібородою, Олегом Євангелієм, Сергієм Швецем та Юрієм Морозовим попрямували знайомитись із ще одним їхнім побратимом − алабаєм на ім’я Бай.

Алабай − різновид туркменської середньоазіатської вівчарки, дуже древньої породи. Спочатку таких собак використовували пастухи для захисту худоби від великих хижаків. Їх витривалість і властивість долати вовків дали їм прізвисько «Вовкодав». Алабай надто гордий пес, але якщо заслужить його повагу, тоді з нього вийде вірний і відважний друг, помічник і захисник…

По дорозі ділилися спогадами… В машині, тюнінгованій волонтерами з Кам’янця-Подільського, з українським гербом та цікавими надписами лунала справжня українська музика з патріотичними нотами. Це в серці…

…Бай − величезний собака, з добрими очима зустрів нас привітно, жодного разу не гавкнувши (мабуть відчував, що тут для нього та його господаря немає жодної загрози).

«От такий «вовкодав», − каже Олег. − Хоч і молодий ще, але добре знає свою справу і вправно допомагає солдатам при виконанні спецзавдань. «Він знає, коли стріляє автомат, коли крупнокаліберний кулемет, при цьому подає різні сигнали, які я навчився розрізняти − як правило, це різний гавкіт. І лише тоді, коли летять міни, бідолашна тварина забігає в приміщення, ховається за шафою під несучою стіною», − розповідає наш земляк. Неодноразово, саме завдяки цим своїм природним здібностям він зберіг життя не одному бійцю в зоні АТО.

Вірний друг і «побратим» звик до подорожей з господарем, і щойно його вивели на вулицю, застрибнув в авто, примостився там, наче знову чекаючи на тривалу подорож. Почуває себе досить вільно, навіть за кермом позашляховика.

«Добре, що в Сокирянській громаді облаштували притулок для бездомних тварин. Тут на певний час можна залишити свого улюбленця, якщо немає змоги утримувати його вдома. Це великий плюс для міста. Так ось і я залишив Бая, хоча щодня його провідую, привожу йому харчі, вигулюю, граюся», − ділиться з нами АТОвець.

Повернімося до подій буремного 2014 року, коли Олег, як і всі патріоти України, не чекаючи призову, добровільно пішов боронити нашу рідну країну. Із 3 вересня 2014 року розпочав свою службу в окремому штурмовому батальйоні «Айдар». Зволікати не було коли, як і довго адаптуватись до нових надзвичайно важких умов. Коротке навчання зі стрільби, і зброя в руках, вперше за останні 30 років – так розпочався новий етап життя чоловіка.

− Поранені були, були і жертви, але жодного невиконаного завдання. «Айдар» разом із 80-ю бригадою львівських десантників творили дива.

Згодом, у червні 2015 року з добробата (Добровольчого батальйону) перейшов у головне управління розвідки (ГУР), яке два роки тому, 29 липня 2016 року було назване як рід військ «Сили спеціальних операцій». Саме тут, в місті Щастя Олег Андрійович служить за контрактом, стоїть на варті нашого спокійного сну.

− «Сили спеціальних операцій» − звучить масштабно. Як переборюєте хвилювання і неспокій там, на першій лінії розмежування?

− Адреналін зашкалює. Хтось труситься, хтось навіть плаче, а в когось трапляються різні непередбачувані ситуації…  І хто би що не говорив, немає безстрашних, бояться всі і кожен усвідомлює, що ми – смертні. Найважчі перші хвилини бою, бо коли міна летить повз нього, чує кожен, проте ніхто не чує, як вона летить прямо в нього. Це найважче…

Це два різні світи, їх не порівняти: там війна, там кулі, смерть і сльози. Тут − мир і спокій, а чвари між людьми за дрібниці. Здається цим людям важко усвідомити, що коїться в нашій країні. Вони – інші.

− Олеже Андрійовичу, розкажіть будь ласка, яка зараз ситуація в нашій армії, чи є якісь позитивні зрушення в порівнянні з минулими роками.

− Армія стала більш забезпеченою – це відчувається, як відносно транспорту і зброї, так і обмундирування і їжі. Але всім нам не вистачає родинного тепла і як би ми не були забезпечені, дуже приємно отримувати якісь передачі з дому: приємні речі, малюнки, домашні наїдки – це те, що нагадує нам: нас пам’ятають, люблять і чекають. А це неймовірно важливо для кожного, хто тут знаходиться.

− Гуркіт танків, постріли гармат, свист куль, крики й страх… Де душа відпочиває, в чому знаходите розраду?

− У тиші. Часом їду до волонтерів на берег річки, ми розпалюємо вогнище, розмовляємо і просто слухаємо тишу. Це заспокоює. А ще дуже важливо, коли є людина – дружина, яка підтримує і розуміє, і навіть якщо не все добре, вона скаже, але пізніше, наступного дня, не зараз, коли на душі важко.

− Як довго плануєте знаходитись на передовій?

− Я буду воювати до тих пір, допоки не закінчиться війна, допоки я зможу. Йду на передову знову, аби менше молодих дітей ішли на війну, аби не гинув цвіт нашої нації і не лилися сльози матерів.

− І на останок: що б Ви сказали тим, хто ховається від армії, тим, хто ще вагається та тим, хто твердо вирішив йти до лав військових, але ще не бачив усього на власні очі?

− Є такий чоловічий обов’язок перед Батьківщиною. У всі часи становлення нашої держави – це є наш чоловічий обов’язок і боятися тут немає чого. Можливо є якісь упущення наших військкоматів, які мало проводять роз’яснювальну роботу серед молоді, серед усіх осіб чоловічої статі. Тут потрібні психологи, які б могли десь допомогти в якихось внутрішніх ваганнях, конфліктах. 

Особисто я своїх дітей виховував так, що кожен із них знає, армія – це не вирок і я нікого не відкуповував. І, якщо доведеться воювати, нікого не збираюся відмовляти. І всім раджу так підходити до цього питання.

А найважливіше, що хочеться ще побажати всім – це миру, бо це те, що потрібно в першу чергу.

Сьогодні напередодні другої річниці створення роду військ «Сили спеціальних операцій» Данило Нечай разом із своєю сім’єю, в теплому родинному затишку. Так сталося, що саме тут з близькими людьми він відзначатиме цю річницю. А там, на передовій − його близькі товариші і побратими… Вони також відзначатимуть цю дату. У такий нелегкий час хочеться побажати вам, наші захисники, міцного здоров’я, витримки! Нехай небо над нашою ненькою Україною нарешті стане мирним, а землі вільними! Нехай береже вас Бог і повертає здоровими і неушкодженими до рідних домівок, де на вас чекають люблячі батьки, діти, дружини і всі, кому ви не байдужі.

Ірина МАКОВЕЙ.



« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь