A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Сокирянська міська територіальна громада
Чернівецька область, Сокирянський район

Хоробре серце

Дата: 12.03.2018 18:30
Кількість переглядів: 80

Тече ріка часу… І все в котре повторюється: потопаючи в сльозах горя Україну вкотре пронизує біль, страх, сльози. Ніколи не згасне жага українців  до кращого життя і знову небажання коритись існуючому беззаконню, відвертому знущанню над людською гідністю виривається вперед, аби творити нашу історію.

 «Слава Україні – Героям слава», сьогодні нам доводиться все частіше чути ці слова, які набули нового змісту. І ні в кого не виникає сумнівів кому вони присвячуються. Так, це ті хлопці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу.

Він один з таких. Він з тих, хто в своєму молодому віці, прагнучи змін, готовий ціною свого життя захищати Батьківщину.

Його ім’я Овчар Віталій і йому 21 рік. Зараз він працює на новій пошті, все здається добре і спокійно, і нічого ззовні не видає тих подій, які довелося пережити, тих подій, які зробили глибокі відбитки в серці та перевернули свідомість. Це зараз все здається позаду,  а тоді… Тоді було все зовсім інакше.

Йшов 2016 рік і ще зовсім молодий хлопчина, якому навіть не було двадцяти років пішов на передову, попри всі застереження, сльози матері та пророцтва лікарів, які віщували що служити він взагалі не зможе через вроджену ваду зору. Хлопець не з тих, хто так легко здається. Саме тому він пішов на строкову службу не знаючи, що буде з ним завтра, адже миритись з ситуацією, яка виникла на сході, сидячи вдома не хотів. Якесь внутрішнє бажання довести самому собі та всім оточуючим, що можна змінювати світ доклавши своїх зусиль керувало хлопцем. Він вірив в це… І вірить досі.

Спочатку на ряду з усіма військовими служив у розвідці,  згодом перевівся на контракт в 10 бригаду, і тільки тоді, маючи вже якийсь досвід роботи військовим, пройшов невелике навчання і став снайпером. Чому? Чому молода людина, життя якої лише починається, обирає для себе таку небезпечну «професію», адже це - погляд прямо смерті в очі.

«Це одна з найскладніших професій серед військових, але і одна з найцікавіших, тому обрав саме її».

            В пам’яті  Віталія назавжди залишиться  і перший обстріл. Таке, звісно, забути не можливо. «Коли нас почали обстрілювати, миттю присів та за кілька секунд зрозумів, що холодний піт виступив по всьому тілу. А та література, яку довелося читати раніше, щодо того як побороти паніку в умовах обстрілу, виявилася не дієвою теорією, яка зовсім відрізнялася від практики. Розуміючи, що треба відповідати на ворожі обстріли, тіло не хотіло рухатися, до поки сам себе не вдарив по обличчю».

Багато про свою діяльність не хоче згадувати, не хочеться повертатися в минуле, щоб пережити той жах знову.

            Два  роки… Два  довгих, безкінечних роки не висихали сльози на обличчі матері, не замовкала на вустах молитва. Щоденні дзвінки, щоб лишень почути голос живого сина змушував зморену жінку жити далі. Що казати, «мама» … Нічиє серце так не болить, як материнське  і немає любові сильнішої як до дитя, якому дала життя, пестила, виростила в ласці та теплі. Радості не було меж, коли жінка знову могла обійняти найдорожчу серцю людину - сина, свого Героя. Такого ще молодого, а вже Героя для всієї Вітчизни, ажде він не побоявся стати на перекір ворогу і Бог його вберіг. Вона пишалася, і дякувала Богу! А він схиляє голову перед нею й досі!

            Поділився Віталій з нами і планами на майбутнє. «Хочу здобути вищу освіту юриста, тільки так можливо отримати офіцерське звання, а далі, можливо, й повернуся в лави військових, але дуже хочеться вірити в те, що війна  вже скоро завершитися».

            Поряд з ним найдорожчі люди – мама, кохана дівчина. Вони йдуть в майбутнє разом і так тепло на серці коли рука в руці, коли бачиш усміхнені очі навпроти, коли є плани на майбутнє і є підтримка і, це відчуття … коли поряд живі і здорові найдорожчі люди… Воно ні з чим не зрівняється.

Це не кіно і не кадри з новин , це – життя. Дивлячись у вічі Віталію, розумієш вислів «душу й тіло ми положим за нашу свободу». Це вже не просто слова пісні, не просто гімн, це стан душі.

Всю цю історію важко вкласти в своїй голові, важко навіть уявити, особливо сьогодні, в час коли кожен другий намагається ухилитися від армії, від призову, шукаючи на те безліч причин. Тому хочеться на мить схилити голову перед такими людьми, які сміливо боронять наш спокійний сон, ціною свого життя!

Нехай доля тебе береже!!!

Маковей Ірина



« повернутися

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь